Мой кабинет
Каталог работодателей
  • Аптеки
  • 235 вакансий
  • Другое
  • 46 вакансий
  • Маркетинг
  • 25 вакансий
  • Медицина
  • 373 вакансий
  • Продажи
  • 271 вакансий
  • Производство
  • 12 вакансий

Рекомендуем книгу
7 граней/таланта

Книга «7 граней / таланта» Билла Бонстеттера и Эшли Бауэрс практически недоступна широкому читателю, поскольку издана ограниченным тиражом под эгидой TTI Success Insights Ukraine. Ее невозможно найти на рынке «Петровка», ее невозможно приобрести в книжных магазинах, хотя тема очень важная – как раскрыть свой талант? И как раскрыть таланты своих подчиненных?

Україна майбутнього схожа на ранню Америку. Філософ Володимир Єрмоленко про те, як українці змінюють хід історії та формують власні цінності

Автор: Юлія Карманська, Forbes

Що допоможе Україні відродитися після війни? Колективний гімн українців – жити попри все, сподіватися без надії, каже філософ Володимир Єрмоленко. Це відчуття «попри» мусить давати нам сили, вважає він. Пережиті трагедії не перетворили наше минуле в історію суцільного плачу і не мусять зробити цього зараз 

Вміння жити «попри» – важлива, але не єдина запорука майбутнього відновлення, вважає Єрмоленко, який вже п’ять років пояснює іноземцям, чим живе Україна в рамках мультимедійного проєкту UkraineWorld. Єрмоленко викладає на кафедрах філософії та літературознавства Києво-Могилянської академії. У останній своїй книзі «Плинні ідеології» він проаналізував історію ідей у Європі ХІХ–ХХ століть, зокрема, дослідив розвиток расизму, комунізму, нацизму, фашизму та їх поєднання.

Чого може навчитися світ в українців, на думку дослідника та філософа, та яку державу ми побудуємо після перемоги? 

Чому Росія напала на Україну?

Росія – приклад «пораненої імперії», золотий час якої минув. Раптом суспільство зрозуміло: його велич у минулому. Еволюційно до цього стану повернутися неможливо, потрібен відчайдушний стрибок. Зробити його можна тільки військовими засобами, бо інших, наприклад економічних, у Росії немає. 

Росія бачить пік свого розвитку в перемозі над нацизмом. Коли росіяни питають: «Чому ми перемогли Гітлера?», їхня відповідь – завдяки Сталіну, жорсткому режиму, репресіям, знищенню будь-якої автономії, культури. Тому Путін теж стає на цей шлях. Сучасний режим у Росії можна назвати сталіно-путінізмом або путіно-сталінізмом. 

Але досвід європейських «поранених імперій» показує, що жодна з них не відродила свою велич. Натомість виходила з конфліктів ще слабшою. Це, наприклад, Італія часів Муссоліні, Німеччина часів Гітлера.

Як воєнні дії впливають на формування українського суспільства та його цінностей?

Українське суспільство консолідується. Ми бачимо ще більше націєтворення. Після Майдану підтримка «русского міра» скотилася десь до 10–12%, згідно з результатами соціологічних опитувань. У проросійських партій сумарно могла бути більша підтримка, близько 20%. Але багато людей підтримали ОПЗЖ, НАШІ, «Партію Шарія» через риторику щодо тарифів і економіки, а не через підтримку Росії. Зараз цей відсоток радикально впаде. 

Українське суспільство об’єднує спільна боротьба. Звичайно, конфлікти будуть залишатися. Одна з головних наших емоцій – гнів. Пастка в тому, що якщо він не скерований на справжнього ворога, починаєш гніватись на людей поруч або на себе. Важливо поставити внутрішні чвари на паузу і зрозуміти, що головний ворог – Росія, росіяни, російські солдати. 

Це не означає, що ми маємо заплющувати очі на неправильні дії влади. Наше суспільство завжди готове на них вказати. Це треба робити гостро, але без зашквальних емоцій і пошуків ворога всередині суспільства. 

Війна завжди породжує відчуття, що хтось зробив більше, а хтось менше. Ми маємо допомагати тим, хто втратив більше. Треба відчувати, що ми єдиний організм, і підтримувати один одного. Війна між собою – наша головна загроза. 

Я переконаний, що ключ від авторитарних режимів Росії і Білорусі лежить в Україні, і що ці режими впадуть: білоруський першим, путінський – другим.

Володимир Єрмоленко філософ

Які ще цінності, крім консолідованості, ми у собі формуємо?

Ми долаємо комплекси жертви та безсилля. З’являється розуміння, що ми можемо атакувати, контратакувати, бути сильними, перемагати. Ми цікаві та важливі для світу. Тобто ми поступово знаходимо свою суб’єктність і показуємо, що хід історії залежить від дій українців. Це важливе відчуття. 

Яким чином це вплине на наші стосунки із закордонними партнерами?

Україна стає центром, принаймні Східної Європи. Я переконаний, що ключ від авторитарних режимів Росії і Білорусі лежить в Україні, і що ці режими впадуть: білоруський першим, путінський – другим.

Європа завжди говорить із нами, як із не дуже хорошим учнем. А зараз виявилось, що українці можуть чогось вчити Європу. Наприклад, тому, що ти можеш будувати європейське суспільство і водночас його захищати. В тому числі на полі бою.  

Друге питання, яке ставлять українці: що це за світовий порядок, де країни-терористи мають право вето? Чи вистачить нам сили це змінити? Треба шукати партнерів. Ми можемо шукати точки дотику з Індією, Японією, Німеччиною, Бразилією, Ізраїлем. Ці країни разом із нами мають кричати, що ООН, де є пʼять країн із правом вето, вже не працює. Це складна дискусія, бо нашими опонентами будуть Сполучені Штати або Британія, які нам допомагають. Але цю дискусію треба починати.

Третє питання – продовольство. Якщо ми не експортуємо наше продовольство, цілі регіони світу можуть опинитись на межі голоду. Виявляється, наша ставка на аграрний сектор була не такою вже й поганою. У нас насправді велика місія – годувати планету. 

Які нові можливості для нас відкрила війна? Що ще про нас зараз дізнається світ?

Залежить від того, який світ. Західний світ останнім часом жив із відчуттям гарантованої безпеки. Він втратив її спочатку через пандемію, а тепер втрачатиме через війну. Треба адаптуватися до реалій, в яких в один момент всі цінності, на які ти спирався, раптом не працюють. Зараз ми вчимо світ, що значить оборонятися, вести війну, продовжувати економічний розвиток, працювати на інформаційному фронті, будувати суспільство горизонтальних зв’язків. 

Друге: наш досвід показує, що індивідуалізм – це ілюзія. Західний світ рухався в бік цінностей самовираження, і ми вважали їх найкращими. Але коли безпека під загрозою, важливими виявились цінності спільноти, єднання, взаємодопомоги, відчуття себе частинкою великого організму. 

Західний ліберальний світ боявся повернення до відчуття цінності спільноти. Вважав це страшним націоналізмом. А українці показують, що між індивідуалізмом і патріотизмом, прагненням прогресу і збереження традицій немає великої суперечності. Лібералізм і патріотизм можна поєднувати. 

У світі, що втрачає відчуття безпеки, ми маємо прагнути до адаптації чи повернення до етапу безпечного світу?

Ми не повернемося до цього етапу. Для Європи це були 1990-ті роки. У США він тривав з 1989 року до атаки на вежі-близнюки. Ми трохи відчули цей етап у 2000-х. Він закінчився 2008 роком, коли Росія напала на Грузію.

Україна майбутнього схожа на ранню Америку, а не на Європу. Що це означає? Велику присутність держави в питаннях безпеки та натомість максимальну лібералізацію економіки, яка має будуватися на індивідуальній ініціативі та створенні умов для бізнесу. Необхідні сильна реформа правоохоронних органів і судової влади, мінімальна присутність держави в освіті та багатьох інших сферах.

На чому побудована сучасна Європа? Безпека на аутсорсі, натомість у пріоритеті – добробут людей. Останній забезпечується державою, що перерозподіляє блага. Welfare state – це повоєнна концепція Європи, її ліберально-соціалістичний консенсус. У нас має бути інший консенсус – ліберально-патріотичний.

         У нас велика місія – сказати світу те, чого він ще про себе не знає, змусити його переосмислити щось.

Володимир Єрмоленко філософ

Чи існує вже готовий сценарій, яким може рухатись Україна?

Багато людей зараз вивчає досвід Фінляндії як країни, що опинилась в абсолютно нерівній війні, була наполовину окупована, вимушена бути в нейтралітеті під постійною загрозою атаки. А зараз це країна з одним із найбільших показників щастя та однією з найкращих систем освіти. 

Фіни зробили дуже правильну ставку – на освіту. Ще Платон і Арістотель вважали, що держава існує для виховання найкращих громадян – найбільш освічених, найбільш чеснотних, найбільш справедливих. Моя гіпотеза в тому, що фіни це зрозуміли і вирішили створити суспільство хороших громадян, де кожен був би освіченою людиною, спеціалістом у своїй сфері та де править інтелект, емпатія, відчуття спільноти. 

Ми маємо дійти до цього самі. У цій війні ми показуємо, що в нас більш освічене суспільство, більш розумні солдати. Поки що наша освіта у величезній ямі. У нас досі немає, за деякими винятками, хороших університетів. Але відчуття, що цього нам бракує, з’являється в суспільстві.

Чи призведе ця війна до розквіту нової епохи в культурі?

Дуже на це сподіваюсь. Коли культура стикається з трагедіями, близькістю смерті, завжди отримує унікальний досвід. Він або повністю її поглинає і не дозволяє сказати жодного слова, або дає грандіозні сили. Як, наприклад, єврейській культурі після війни, або європейській культурі Ренесансу, яка виникла після чуми.

Тарас Григорович народився посеред пустки, як казав Євген Маланюк. Тобто в нашій культурі це «повстання з попелу» вже було. У нас велика місія – сказати світу те, чого він ще про себе не знає, змусити його переосмислити щось. Я робитиму це на філософській ділянці. Але це робота і для музикантів, і для художників, і для кінематографістів, і для візуальних митців. 

Здебільшого Росія – це «колективний путін». Як нам побудувати майбутнє поруч із таким сусідом?

Цей «колективний путін» проіснує до моменту, коли росіяни відчують себе в повній ізоляції і зрозуміють, що всі їх зневажають. Не вірю в те, що вони будуть нам співчувати. А от відчуття, що ти загнаний у третьосортність, тебе нікуди не пускають у цивілізованому світі, – важливе. Коли вони багато років почуватимуться ізольованими, їм це набридне і вони будуть все менше задоволені своїм життям. Цього ми маємо досягти. 

Росіяни мають відчути, що програють. Коли вони поживуть у поразці, коли відчують, що Путін насправді лузер, щось почне змінюватися.

Зараз ми проживаємо дуже складні часи для України. Як ми маємо обходитися з нашою колективною травмою? Як з нею жити далі?

Це складне запитання. Я не в праві відповідати на запитання «як жити далі» людині, яка втратила близьких та дім.

Але колективний гімн українців «Contra spem spero!» – «жити попри», без надії сподіватися. Українці добре вміють не тільки жити, а й радіти попри травму. 

Якби описати нашу історію іншим людям, це була би історія суцільного плачу. Але ж це не так. В Україні є культура сміху, радості, позитиву. 

Ми зберегли націю, народ, мову попри знищення та геноциди. Це відчуття «попри» дає нам сили. З іншого боку, ми так звикли до цього, що коли в нас немає проблем, ми самі їх створюємо, а потім долаємо. Цього треба позбуватися з нашої психології.

Як зміниться Україна за наступні 10 років?

З’явиться відчуття більшої власної суб’єктності. Відчуття того, що ми є центром історії як мінімум регіону, а можливо, і всієї Європи. Ми будуємо свою версію Європи зі спільними цінностями, але більшим акцентом на безпеці та свободі. 

Мене дуже хвилює кількість українців за кордоном. Втрата 10% населення – дуже серйозна. Ми маємо тримати зв’язок, діти мають продовжувати вчитися в українських школах хоча б онлайн. Ці українці мають бути невпинним фронтом акцій, нагадувань, демонстрацій, спільних дій. Щоб Україна була від Лісабона – якщо не до Владивостока, то принаймні до Бєлгорода.

Источник: www.forbes.ua

подписаться на рассылку

Календарь событий


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

LinkedIn Facebook ВКонтакте